У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут власності. Його регламентація визначає характер регулювання інших інститутів цивільного права.
Право власності – це сукупність правових норм,які регулюють відносини,пов’язані з володінням,користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах,усуненням усіх третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном,а також обов’язки власника не порушувати прав та законних інтересів інших осіб.
Нерухомість – один з найпоширеніших об’єктів цивільних правовідносин. Це пояснюється її властивостями:вона потребує тривалого часу для створення,має високу ціну,однак є довговічною і завжди користується попитом на ринку. До того ж нерухомість виконує низку функцій,які забезпечують життєдіяльність людини. Нерухоме майно використовується як житло,місце здійснення підприємницької діяльності,духовного розвитку тощо. Тому питання,що стосуються нерухомості,завжди є актуальними і потребують підвищеної уваги як законодавця,так і учасників цивільних правовідносин з приводу такого майна.
Рішення судів про визнання права власності на об’єкти нерухомого майна,про встановлення факту права власності на об’єкти нерухомого майна,про передачу безхазяйного нерухомого майна до комунальної власності є правовстановлювальними документами,на підставі яких проводиться реєстрація прав власності на об’єкти нерухомого майна.
В контексті розгляду цього питання,слід визначити,що судове рішення - це вирок,рішення,постанова,ухвала,що ухвалені (постановлені) судами у кримінальних,цивільних,господарських справах,у справах адміністративної юрисдикції та у справах про адміністративні правопорушення,а також судовий наказ,виданий в порядку наказного провадження у цивільних справах.
Конституцією України встановлено,що судові рішення,які набрали законної сили,обов’язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування,підприємств,установ,організацій,посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України,а у випадках,встановлених міжнародними договорами,згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України,- і за її межами.
Ухвали постановлені судами першої інстанції,вирішують лише процесуальні питання і не є правовстановлювальними документами,на підставі яких проводиться реєстрація прав власності на об’єкти нерухомого майна.
У свою чергу,при вирішенні справи по суті суди ухвалюють рішення,і у випадку,якщо ухвалено рішення про визнання прав власності на нерухоме майно,то таке рішення є правовстановлювальним документом,на підставі якого проводиться реєстрація прав власності.
Так,2 червня 2010 року Немирівський районний суд Вінницької області розглянув справу про визнання права власності на нерухоме майно.
Суть справи:
18 грудня 2008 року між Позивачем та Відповідачем був укладений договір купівлі-продажу нерухомого майна.
Згідно п. 1.1 даного договору сторони домовилися про те,що продавець передає нерухоме майно у власність другій стороні покупцеві,а покупець приймає нерухоме майно і сплачує за нього продавцю грошову суму в розмірі 25000,00 грн.
Позивач виконав свої зобов’язання,вказані в п. 2.2.1 договору купівлі-продажу нерухомого майна від 18 грудня 2008 року,тобто повністю розрахувалася з Відповідачем відповідно до п. 1.1 вказаного договору та прийняла 22 грудня 2008 по акту приймання-передачі нерухомого майна придбане нерухоме майно:комплекс,будівель та споруд,загальною площею 334,0 кв.м.,згідно договору купівлі-продажу нерухомого майна.
Згідно п. 2.1.2. договору,після повного розрахунку продавець взяв на себе зобов’язання оформити належним чином документи на право власності покупця,тобто на ім’я Позивача і звернутися до нотаріуса про їх нотаріальне посвідчення.
Але Відповідач до цього часу зволікає і ухиляється від виконання пункту 2.1.2 договору і не оформляє право власності на придбане нерухоме майно на позивача,як того передбачено законодавством України.
Відповідно до статті 657 Цивільного кодексу України,договір купівлі-продажу земельної ділянки,єдиного майнового комплексу,житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.
Згідно ч. 1 ст. 334 ЦК України,право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна,якщо інше не встановлено договором або законом. Як вбачається з письмових доказів відповідач передав майно позивачу,а позивач прийняв нерухоме майно та розрахувався за нього.
Відповідно до ч. 3 ст. 334 ЦК України,право власності на майно за договором,який підлягає нотаріальному посвідченню,виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішення суду про визнання договору,не посвідченого нотаріально,дійсним.
В судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримав та наполягав на їх задоволенні з підстав викладених в позовній заяві.
Відповідач в судовому засіданні позов визнав та не заперечував проти його задоволення.
Оцінивши зібрані по справі докази в їх сукупності,вислухавши в судовому засіданні пояснення сторін,суд вирішив,що позов підлягає до задоволення так як він підтверджується матеріалами справи,а саме:копією акту приймання-передачі нерухомого майна від 22 грудня 2008 року ( а. с. 5 ),копією купівлі-продажу нерухомого майна від 18 грудня 2008 року ( а. с. 6-7 ),копією договору купівлі-продажу від 13 квітня 2007 року ( а. с. 8 ),копією витягу з Державного реєстру правочинів ( а. с. 9 ),копією витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно ( а. с. 10 ),копією з реєстру прав власності на нерухоме майно ( а. с. 13 ),відповідає вимогам закону та визнаний відповідачем.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 328,334,392 ЦК України,ст. ст. 10,60,208,209,212-215,218,294 ЦПК України,суд,- позовну заяву задовольнив і визнав за позивачем право власності на придбане нерухоме майно.
30 червня 2009 року Межівський районний суд Дніпропетровської області розглянув справу про визнання права власності на 3/4 частини нерухомого майна.
Суть справи:
Після смерті матері Позивача залишилась спадщина у вигляді 1/4 частини нерухомого майна. Зазначене майно належало померлій на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно.
Відповідно до умов договору про визначення часток між співвласниками майна матері позивача належала 1/4 частина нерухомого майна. 5 серпня 2005 року між співласниками Позивачем і Відповідачем був підписаний договір про спільне володіння,користування та розпорядження майном у вигляді нежилого приміщення (частина будинку механізаторів,магазину). На підставі договору щодо визначення часток кожного співвласника від 22.10.2005 року частка кожного співвласника становила 1/4 частину нерухомого майна. 29 листопада 2005 року співласникам було видане свідоцтво про право власності на нерухоме майно в якому не було вказано саме яка частина приватної власності їм належала. 19 травня 2009 року Відповідач,як співвласник по 1/4 частини майна письмово відмовився від своєї частини в нерухомому майні на користь позивача.
Просить визнати за ним право приватної власності на 3/4 частини нерухомого майна.
У судовому засіданні позивач позов підтримав.
Представником територіальної громади Райпільської сільської ради надана суду заява про розгляд справи у їх відсутність. Позовні вимоги визнані повністю.
У судовому засіданні відповідач ОСОБА_3 суду пояснила,що згідно договору про визначення часток між співвласниками майна укладеного 22.10.2005 року вона дійсно являється співласником 1/4 частини вказаного майна. Підтвердила добровільну відмову від своєї 1/4 частини у нерухомому майні на користь позивача.
На основі ч. 1 ст. 363 ЦК України частка у праві спільної часткової власності переходить до набувача за договором з моменту укладання договору,якщо інше не встановлено домовленістю сторін.
Відповідно до ч. 1 ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах,що не заборонені законом,зокрема із правочинів.
Керуючись ст. ст. 212-215 ЦПК ч. 1 ст. 328 ЦК України,суд позов про визнання права власності на 3/4 частину нерухомого майна задовольнив.
17.08.2010 р. Євпаторійський міський суд А.Р. Крим розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Євпаторії справу за про визнання права власності.
Суть справи:
Позивач звернувся до суду з позовом до відповідача про визнання права власності . Свої вимоги мотивує тим,що з відповідачем вона знаходиться у зареєстрованому шлюбі з 24.09.1982року по теперішній час.
Під час спільного проживання на ім’я матері відповідача було придбане нерухоме майно загальною площею 78,5 кв.м.
Оскільки це нерухоме майно придбане за час спільно проживання з відповідачем,на сумісні кошти,просить визнати за неї право власності на частину цього нерухомого майна.
Відповідач позов визнав,не заперечував визнати за дружиною право власності на 1/2частину нерухомого майна.
Суд,вислухавши пояснення сторін,вивчивши матеріали справи,визнав позов обґрунтованим.
Відповідно до ст. 60 Сімейного кодексу України майно,набуте подружжям за час шлюбу,належить дружині та чоловікові на праві спільної власності,незалежно від того,що один з них не мав з поважної причини ( навчання,ведення домашнього господарства,догляд за дітьми,хвороба,тощо) самостійного заробітку ( доходу).
Стаття 69 СК України передбачає,що дружина та чоловік мають право на поділ майна,що належить їм на праві спільної сумісної власності,незалежно від розірвання шлюбу.
Відповідно до ст. 70 ч.1 СК України у разі поділу майна,що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя,частки майна дружини та чоловіка є рівними,якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Відповідач підтвердив у суді,що ці приміщення були придбані на спільні кошти подружжя,зв’язку з чим суд визнає нерухоме майно - спільним сумісним майном подружжя та визнає за Позивачем право власності на 1/2частину цього нерухомого майна.
Керуючись ст.ст. 11,208-218 ЦПК України,ст.ст. 60,69,70 СК України суд позов завольнив.
14 квітня 2009 р. Дніпровський районний суд м. Києва розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Києві цивільну справу за позовом до Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації,БТІ м. Києва про визнання права власності на нерухоме майно.
Суть справи:
Позивач звернувся до суду з проханням визнати за ним право власності на самочинно збудовану житлову прибудову А,загальною площею 272,2 кв.м. ( садибний житловий будинок).
Свої вимоги позивач мотивував тим,що йому на підставі купівлі – продажу від 17 липня 2002 року належить земельна ділянка площею 611 кв.м. на яку 19 серпня 2003 року був отриманий державний акт на право приватної власності на землю.
22 серпня 2002 року позивач та Відповідач уклали договір купівлі – продажу літнього садового будинку,який знаходився на території садівничого товариства «Київський ЕВРЗ».
Після оформлення всіх правовстановлюючих документів на літній садовий будиночок та на земельну ділянку,які свідчать,що ці об’єкти належать на праві приватної власності Позивачу,він звернувся з заявою до Дніпровської РДА у м. Києві про надання дозволу на будівництво нового садового будинку. Будівництво було дозволено розпорядженням Дніпровської РДА у м. Києві від 03.11.2003 р. № 1304. На садовий будинок був розроблений проект приватним підприємством «Проектрембуд»,який погоджений із правлінням садівничого товариства «КЕВРЗ».
Протягом п’яти років позивач будував господарчим способом садовий будинок,про що свідчить довідка від 10.10.2007 р.,видана головою правління садівничого товариства. Після завершення будівництва,за його заявою був виготовлений технічний паспорт на будівлі,а саме:садовий будинок «А»,прибудова «а»,прибудова «а-1» та огорожа «1». Загальна площа приміщень будинку під літерою «А» - 305,4 кв.м..
Позивач,02.10.2007 р. звернувся до РДА Дніпровського району м. Києва з проханням зареєструвати побудований будинок та видати свідоцтво про право власності,але відповіді не отримав.
Позивач в судове засідання з’явився,позовні вимоги підтримав,надав пояснення відповідно до позовної заяви,просив позов задовольнити.
Представник відповідача Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації до суду не з’явився,про слухання справи повідомлений належним чином,про причини неявки в суд не повідомили.
Заслухавши позивача,представника позивача,вивчивши матеріали справи,суд приходить до висновку,що позов підлягає задоволенню.
У судовому засіданні встановлено та не оспорюється сторонами,що на підставі свідоцтва про купівлю – продаж від 17 липня 2002 року Позивачу належить земельна ділянка площею 611 кв.м. на яку 19 серпня 2003 року був отриманий державний акт на право приватної власності на землю 11-КВ № НОМЕР_1 на його ім’я.
22 серпня 2002 року позивач та ОСОБА_2 уклали договір купівлі – продажу літнього садового будинку,який знаходився на території садівничого товариства «Київський ЕВРЗ».
Як вбачається з довідки,виданої С/Т «КЕВРЗ»,Позивач є власником садового будинку.
Згідно технічного паспорта від 22.02.2008 року садибний будинок є під літерою А1,загальною площею 272,2 кв.м.,прибудова літера «а»,площею 11,8 кв.м.,прибудова під літерою «а-1» площею 21,4 кв.м.,в якому є відмітка про самочинне будівництво прибудованої споруди.
Відповідно до розпорядження Дніпровської РДА від 03.11.2003 р. № 1304 було дозволено будівництво вказаного будинку.
На садовий будинок був розроблений проект приватним підприємством «Проектрембуд»,який погоджений з правлінням садівничого товариства «КЕВРЗ».
Аналізуючи добуті у судовому засіданні докази,суд приходить до висновку,що позов доведено та він підлягає задоволенню.
Відповідно до ч.1,2 ст.331 ЦК України,право власності на нову річ,яка виготовлена ( створена) особою,набувається нею,якщо інше не встановлено договором або законом. Особа,яка виготовила ( створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору,є власником цієї речі.
Право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва. Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації,право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації,право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Відповідно до ч.1 ст. 375 ЦК України власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди.
Згідно ч.2 ст. 375 ЦК України власник земельної ділянки набуває права власності на зведені ним будівлі,споруди та інше нерухоме майно.
Відповідно до ч.5ст. 376 ЦК України на вимогу власника земельної ділянки,суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно,яке самочинно збудоване на ній,якщо це не порушує права інших осіб.
Враховуючи,що позивач є власником земельної ділянки,на якій самочинно збудований садовий будинок,права інших осіб не були порушені,тому за ним має бути визнано право власності на самочинно збудовану житлову прибудову літера «а» площею 11,8 кв.м.,прибудову літера «а-1»,площею 21,4 кв.м.,садовий будинок літера «А» загальною площею 272,2 кв.м. згідно технічного паспорту,на садибний житловий будинок.
Керуючись ст.ст. 208,209,213,215,218,294 ЦПК України,ч.1,2 ст.331,ст.. 375,ч.5 ст. 376 ЦК України,суд – вирішив позов задовольнити.
Таким чином,протягом останніх років в Україні склалась різна практика визнання права власності в суді. Якою б складною не була Ваша ситуація,- наша Адвокатська компанія «ГОНЧАРОВ ТА ПАРТНЕРИ» допоможе в вирішенні будь-яких питань,пов’язаних з визнанням права власності в суді.
АГЕНТСТВО НЕДВИЖИМОСТИ УКРАИНЫ. Объединение риэлторов и юристов рынка недвижимости Киева. Сopyright ©2004-2012 |